---

   З телефонних експрес-розмов з Іваном Гешком після його «срібного» фінішу на дистанції 1500 м на чемпіонаті світу в приміщенні і вже наступного дня, коли наша легкоатлетична збірна повернулася до Києва, відчувалося, що втрачена перемога його засмутила. Але варто було «українському Іванові Грозному» спуститися з трапа літака у рідних Чернівцях і побачити натовп зустрічаючих колег-спортсменів, друзів і репортерів, як його обличчя «розпливлося» у такій же фірмовій, як його коронний фінішний спурт, щирій посмішці.

– Ти знову першим серед представників Східної Європи прорвався на світовий п’єдестал на «півторачці» – уже на зимовому чемпіонаті. Але, схоже, ця срібна медаль втішила тебе менше, ніж літня «бронза»?
– Влітку я вперше виборов медаль чемпіонату світу – це, звісно, особливі відчуття. Не радіти срібній нагороді було б, напевно, просто гріх. Як-не-як йдеться про чемпіонат світу. Але осад невдоволення, зрозуміло, залишився. Програв же зовсім мало (0,03 секунди – прим. авт.). А міг бути і першим...

– Здалося, ти трішечки пізно почав своє фірмове прискорення, яке було вочевидь ефектнішим і стрімкішим, ніж у інших претендентів на медалі.
– Згідний, з початком фінішного спурту я трохи запізнився. Якщо чесно, якоїсь миті я заплутався у колах – думав, що до фінішу залишилося 400 м, а насправді пішла остання 200-метрівка.

– Ще й ліктями суперники трохи тобі завадили...
– Та тут нічого страшного немає – звичайна боротьба. Принаймні, думаю, я не через це програв. Просто припустився тактичної помилки. Напевно, якби ми бігли швидше на дистанції, все було б інакше. Мені тому подобається бігти з Ель-Герружем (рекордсмен світу на 1500 м – прим. авт.), бо він практично завжди тримає високий темп. А тут темп був низький, а останні 400 м ми пробігли приблизно за 52 секунди (заключні 200 м Іван подолав за 25,3 секунди! – прим. авт.).

– На фініші з першого погляду важко було розібратися, встиг ти «з’їсти» лідера чи ні...
– Я десь відчував, що не встиг на якусь мить. Хоча сумніви були, тому з нетерпінням очікував інформації з фотофінішу.

– А вашу з Коріром драматичну боротьбу за «золото» ти вже встиг побачити в записі?
– Одразу після фінішу – на встановленому в манежі великому екрані. В принципі, сподобалося. Крім результату цієї боротьби, зрозуміло (сміється – прим. авт.).

– У Будапешті вперше поруч із тобою був і наставник Георгій Миронюк. Це, напевно, для тебе було позитивом.
– Безумовно. Коли він поруч, я почуваюся набагато впевненіше. І дуже вдячний новому начальнику облспортуправління Мирославу Волошину за те, що посприяв відрядженню Георгія Георгійовича на чемпіонат світу. Поки що він їхав не зі мною, а окремо – автобусом. Але прогрес очевидний – раніше ж постійно стежив за моїми міжнародними виступами заочно.

– Керівники збірної не докоряли тобі через втрачене «золото»?
– Ні, казали, що все нормально, мовляв, треба поступово прогресувати. Була бронзова медаль, тепер – срібна...

– А попереду – Афіни...
– Тиждень переведемо подих і розпочнемо підготовку до літнього сезону. Звісно, головний приціл - Олімпійські ігри. Головний старт чотириріччя, і цим все сказано.