Проте ще донедавна на проблеми обдарованого й вже доволі титулованого бігуна мало хто взагалі звертав увагу. Достатньо згадати урочистість після Олімпіади-2000, коли представники облспортуправління називали, скільки було витрачено коштів на підготовку буковинських кандидатів до олімпійської збірної. Івана Гешка у тому списку не було. Коли заслужений тренер України Денис Тищук поцікавився, скільки витрачено на єдиного серед буковинських спортсменів олімпійця зразка-2000 Гешка, чиновники від спорту почали пояснювати, що, мовляв, він не входив до числа кандидатів на поїздку до Сіднея… Одне слово, цілових коштів на нього не витатили ні копійки. А після того й дотепер конкретно Гешкові рідна область профінансувала лише два навчально-тренувальні збори (ганебно малий внесок в його сенсаційну світову “бронзу”). Та й те лише цього року, коли він почав стрімко піднімати планку рекорду України і раз за разом перемагати на міжнародній арені грізних африканців, за що отримав прізвиська “Український Іван Грозний” та “Біла гроза чорного континету”.

Але повернімося до історії сходження до світових вершин простого кіцманського хлопця. Народився Іван Гешко у селі Кліводині Кіцманського району у простій селянській сім’ї. А вчився у кіцманській школі, куди пішов вже від бабусі Орисі, у якої живе й зараз.

Сам Іван не приховує, що дитинство у нього було важким. Курив, гуляв у не найкращих компаніях. І хто-зна, чим би це все закінчилося, якби доля не звела його з чудовим кіцманським тренером – тепер заслуженим працівником фізичної культури і спорту Георгієм Миронюком.

– Я його вперше побачив на уроці фізкультури, коли прийшов набирати дітей, - розповідає Георгій Георгійович. - Як зараз пам’ятаю той день. Закриваю очі і бачу, як він біг на уроці фізкультури. Попереду, з відривом. Побачивши, що я прийшов на стадіон, Іван ще трохи додав. Серце тоді “йокнуло”, щось підказувало, що з цього хлопця буде толк. Він тоді вже жив у бабусі в Кіцмані і вчився у сьомому класі. Ще ходив на ручний м’яч і на футбол. Але потім захопився бігом і покидав інші секції. Легка атлетика йому більше підходила, бо він – індивідуаліст. Почав вигравати і вже прагнув все нових і нових висот. Дуже працелюбний і наполегливий.

До речі, курити Іван кинув не одразу, як почав займатися спортом. Зробив це лише після того, як одного разу, добряче накурившись напередодні, програв на шкільних змаганнях боротьбу за перше місце. Тоді й вирішив: “Усе, більше курити не буду!” Тепер каже, що взагалі не уявляє себе з цигаркою у роті. А випити Іван може хіба що зовсім трішечки шампанського, та й те на великі свята або на бенкеті після великих міжнародних успіхів.

Те, що з Івана, як казав його наставник, буде толк, мали би зрозуміти і спортивні функціонери. Принаймні після того, як хлопець у неповних 18 років виконав норматив майстра спорту, що представникам сильної статі на стаєрських дистанціях вдається вкрай рідко. Але особливої допомоги юному таланту ніхто не надавав. Добре хоч районна влада трохи підтримувала його своєю скромною стипендією, яка й допомогала вижити. Як згадує сам Іван, самостійно заробляти на себе він почав з 10 класу. Було важко, адже для того, аби витримувати виснажливі тренування, необхідно якісно харчуватися, мати нормальну форму, кросівки, які часом і місяця не витримують. А грошей на все це катастрофічно не вистачало. До того ж, на носі був випускний. Довго Іван розмірковував – витрачати невеличку суму накопичених грошей на “спортивні” потреби чи купити собі костюм. І зрештою віддав перевагу останньому: “Хотілося добре виглядати на випускному, школу ж не кожного дня закінчуєш!”

Пройшовши через ці складні етапи життя, згодом перспективний атлет вийшов на більш-менш світлу смугу. Як збірник України почав отримувати державну стипендію. Взяли його і до штатної збірної команди СБУ, де він перебуває й зараз (вже у званні лейтенанта) і отримує зарплату. Як студент Каменець-Подільського педінституту став паралельно захищати честь Хмельницької області, яка, до речі, більше підтримувала його, ніж рідна Буковина. Правда, усі зароблені гроші Іван, за його словами, вкладав у себе і у свою підготовку. Намагався калорійно харчуватися, купляти недешеві хороші вітаміни та відновлювальні препарати. Не раз виїжджав за свої кошти на збори у високогір’я. І ці все це, слава Богу, давало позитивні зрушення. Результати росли все вище й вище, попри прогнози скептиків, які після кожного скачка на новий рівень стверджували, що, мовляв, далі він точно піднятися не зможе. Але ж зміг! І підняв цього сезону планку національного рекорду на дистанції 1500 м до такої висоти (3.32,01), яка вже дозволяла розраховувати на призові місця на змаганнях найвищого міжнародного гатунку. Ще до пам’ятного чемпіонату світу в Парижі Гешко встиг виграти два етап світового Гран-прі і тричі фінішувати третім на етапах того ж Гран-прі. А піком його кар’єри наразі став чемпіонат світу, де він фантастичним прискоренням на фінішній прямій зумів вибратися з шостої (!) на третю позицію.

Треба було чути, як розгубилися і засмутилися російські коментатори “Eurosport”, які після паузи видали: “Як тут на третьому місці міг опинитися українець?!” Засмутилися, бо першим зі всієї Східної Європи на світовий п’єдестал на цій традиційно африканській дистанції піднявся не росіянин, а УКРАЇНЕЦЬ! А точніше – БУКОВИНЕЦЬ! До того ж, єдиний у всій збірній України представник провінційного районного центру. І дуже прикро було, до речі, коли коментатор рідного УТ-1 про це не обмовився ні словом. І, навпаки, приємно було, коли коментатори російського “НТВ” під час церемонії нагородження підкреслювали саме те, що провінційних хлопець з невеличкого містечка з-під Чернівців досяг такого вагомого успіху, пророкуючи йому велике майбутнє.

Сенсаційний виступ у Франції, на жаль, не вирішив поки що більшості побутових проблем героя чемпіонату. Головне, що Іван, як і раніше, живе з бабусею у старенькій хатинці у Кіцмані. Хоча є надія, що незабаром він, нарешті, відсвяткуватиме новосілля, адже мер Чернівців і делегат Національного Олімпійського комітету України від нашого краю Микола Федорук у прямому ефірі обласного держтелеканалу нещодавно дав зрозуміти, що Гешко має стати мешканцем столиці Буковини.

Сам Іван, як не лише висококласний спортсмен, а й чудовий син, мріє заробити ще трохи грошей і допомогти покращити житлові умови мамі: “Вона досі прожила дуже важке життя. І я дуже хотів би хоч тепер, як допоможе Бог, облегшити життя мамі та іншим найближчим людям”. Є у Івана ще одна ганебна для кіцманських можновладців мрія – аби на рідному стадіоні нарешті залатали бігову доріжку. Лише вдумайтеся: хлопець прославив районний центр на весь світ, а у тому районному центрі вже роками не можуть 20 метрів бігової доріжки покрити гумою! Нонсенс!

Поза спортом Іван залишається щирою, добродушною і компанійською людиною. Досі любить порибалити. Вітаючи його з світовою бронзовою нагородою, земляки з Кліводина на присвяченому цій події святі у місцевому клубі нагадали, як Іван малюком несанкціоновано ловив рибу на місцевих озерах і як він тікав від сторожив, яких друзі жартома назвали першими тренерами майбутнього олімпійця. Любить він і потанцювати, коли вдається вибратися на дискотеку. Взагалі музикою він у дитинстві захоплювався серйозно. Навіть ходив до музичної школи, яку потім кинув через те, що йому не купили омріяного кларнету. Бабуся Орися згадує, що тоді вже була на пенсії і не могла собі дозволити купити кларнета за 110 рублів. А взяти відповідальність за той, що пропонували у музичній школі не наважилася: “Просто Іван змалку любив все розбирати й дивитися, як воно все влаштовано. Тож я боялася, що він і цей кларнет розбере, а нам потім платити доведеться”.

У цьому контексті символічним є те, що Івану тепер присвячують пісні. На згаданому святковому вечорі у Кліводині, приміром, таких було аж дві. Спершу відомий композитор і співак Віктор Рурак презентував прем’єру такого собі спортивного маршу “Ми переможемо!” А потім свою пісню про титулованого земляка-спортсмена заспівала місцева школярка Катя Бугай.

На першій пісні варто зупинитися окремо. Справа у тому, що слова до неї написав знаний чернівецький тренер і шоу-мен Геннадій Терехов, який минулого року як поет-пісняр став лауреатом “Пісенного вернісажу”. Свого часу він не раз возив на змагання ще зовсім юного тоді Івана Гешка. І тепер, коли той маленький Ванюша перетворився на “Українського Івана Грозного”, Геннадій Миколайович не раз згадує ті часи і розповідає досить зворушливі історії. Наприклад, про поїздку до Бреста: “У поїзді як сіли їсти, мої чернівецькі вихованці повитягували сервілади, тостери, сири. А Іванко скромно витягнув мішечок з аладьями, півлітрову банку вінегрета, пару варених яєчок. А півлітрову банку тушонки поклав назад до сумки – мовляв, це на зворотню дорогу. Потім хтось з міських дітей взяв та викинув якісь остатки їжі через вікно. А Іван позгрібав кришечки та шкорлупку від яєць на шматочок газети і поніс до смітника у кінець вагону. Тоді я своїм сказав: як почую хоч одне криве слово на адресу цієї дитини, будете у мене бідні!” Тому, коли Іван виборов світову “бронзу” в Парижі, Геннадій Миколайович радів за нього, як за рідного сина. І на тих емоціях присвятив йому чудову пісню, яка у майбутньому, можливо, стане таким собі українським спортивним маршем.

Хтось інший на місці Івана Гешка, маючи такі успіхи та славу, може, й підхопив би, як кажуть, “зіроньку”. Але у нього, що приємно, немає ані натяку на якусь там зіркову хворобу. І, що теж немаловажно, Іван залишається великим патріотом свого краю. Маючи чимало запрошень переїхати до потужніших обласних центрів, де пропонують і квартиру, і кращі умови для тренувань, він й далі живе у своєму Кіцмані і нікуди далі Чернівців перебиратися не хоче.

По приїзді з чемпіонату світу “Буковинська гроза чорного континенту” (це вже нами придумане прізвисько) зізнався, що найбільше зараз хоче трохи відпочити після важкого сезону. А потім розпочнеться підготовка до Олімпіади-2004. Сподіваємося, в Афінах удача обов’язково посміхнеться цьому простому селянському хлопцю, який, як ніхто інший, заслуговує місця на світовому Олімпі. І ми, дасть Бог, ще будемо зустрічати його у ролі тріумфатора і призера Олімпійських ігор!