---

   – Не дочекаєтеся! – так охарактеризував мер Чернівців і делегат Національного Олімпійського комітету України від Буковини Микола Федорук перспективи потужніших міст України, які намагаються переманити до себе першого серед представників Східної Європи призера чемпіонату світу на дистанції 1500 м Івана Гешка. У прямому ефірі обласної державної телекомпанії Микола Трохимович також натякнув, що найближчим часом володар сенсаційної “бронзи” і рекордсмен України, найімовірніше, змінить кіцманську про-писку на чернівецьку.

– Дуже приємно було, коли мене зустріли у Чернівцях біля трапа літака мій тренер, журналісти, друзі, – зізнався в інтерв’ю “МБ” Іван Гешко – один з героїв ІХ чемпіонату світу з легкої атлетики, який завершився у неділю в Парижі (Франція). – Приємною несподіванкою було й те, що на виході з аеропорту колеги-бігуни з Кіцманя облили мене шампанським. Наступного дня нас з тренером преміювала Кіцманська районна і міська влади. До речі, на другий день після фіналу у рідному Кліводині був храм – наше село святкувало 500-річчя. І дуже приємно, що земляки згадали й про мене. Там знайшлися спонсори, які вручили моїй мамі премію, за що я дуже вдячний їм всім та особисто ініціатору нагородження Василю Дячуку.

– Перед чемпіонатом ти говорив, що розраховував реально десь на 5-6 місце…
– Головною метою було пробитися до фіналу. Те, що я мав у півфіналі третій результат, звісно, ще не віщувало медалі. Лідери другого півфіналу пробігли на якусь секунду повільніше. Враховуючи, що на тій стадії все вирішувалося не на найвищих швидкостях, ця різниця не відігравала великої ролі.

– Коли ти повірив у реальність медальних перспектив? – До того, як перетнув фінішну лінію, у це не вірив. На початку фінішної прямої я біг шостим і, здавалося, вже з останніх сил. Але виявилося, що в мене сил було більше.

– Мабуть, там все вирішувалося вже не лише на фізичному рівні?
– “Увімкнув” всі резерви, що були й яких не було. Ми працюємо над спеціальною витривалістю, щоби на “півторачці” я міг бігти 1300 метрів відносно розслаблено і щоби залишалися ще сили на вирішальний фінішний спурт.

– Що відчував, коли перетнув лінію третім?
– Приємний шок. Словами передати той стан просто неможливо.

– І у прямому ефірі на “Eurosport”, і у наступних репортажах крутилися кадри, де ви обіймалися з рекордсменом світу Хішамом Ель Герружем. Ви стали друзями?
– Останнім часом їздимо на ті самі старти, спілкуємося. Можна сказати, що майже всі спортсмени дружать. Ми суперники лише ті 4-5 хвилин на змаганнях, а решта часу ми – друзі. Для мене Ель Герруж – найповажніший суперник. Це жива легенда. І я радий за нього, що він вчетверте став чемпіоном світу.Коли раніше бачив Ель Герружа по телевізору, навіть не міг собі уявити, що колись буду змагатися з ним, що він буде при зустрічі розпитувати, як у мене справи...

– На екрані з рідним прапором ти так і не встиг з’явитися…
– По-перше, ніхто не сподівався, що я здобуду медаль. Стадіон великий, я не міг одразу зорієнтуватися, де сидить наша делегація. Просто побіг по колу і мені потім піднесли прапор – той, що носить з собою штовхач ядра з Івано-Франківська Роман Вірастюк. На ньому, до речі, є автографи всіх наших призерів чемпіонатів світу і Європи відколи Роман входить до збірної. Тепер і я буду носити з собою прапор від “МБ”, який мені подарували у чернівецькому аеропорту після повернення з чемпіонату.

– До Кіцманя тренеру ти зателефонував далеко за північ…
– Після кола пошани були флеш-інтерв’ю. Крім наших репортерів, підходили і представники інших країн, які мали із собою перекладачів. До мене приставили людину, яка стежила, щоби я вчасно з’явився на допінг-контроль. За цей час нас нагородили. Потім була прес-конференція, після якої ми пішли на допінг-контроль, де пробули десь півтори години. До олімпійського селища, де ми жили, я приїхав десь о першій ночі. За київським часом це – друга година. Тому так пізно зателефонував.

– Твою “бронзу” назвали однією з найбільших несподіванок чемпіонату. Там, у Парижі, ти це відчував?
– По-перше, я хочу сказати, що француз Менді Баала, який був другим, став національним героєм. Вже другого дня по всьому Парижу висіли його плакати. Мене теж почали впізнавати там на вулиці, підходили за автографами. Якось підійшла група молодих людей, у яких були десятки фотографій з моїм переможним фінішем на змаганнях у Німеччині. Навіть у мене таких фото не було. Я взяв собі дві, а на решті розписався.

– Твої основні конкуренти хоч приблизно знають, в яких умовах ти тренуєшся?
– Якось я показував свої кіцманські фотографії кенійцям, то вони були шоковані: “Ноу тартан, ноу мондо?!” (це назва сучасного покриття бігових доріжок). Мовляв, як ти тут тренуєшся. Я їм розповідав, що у нас коло на стадіоні нестандартне (410 замість 400 метрів), що один віраж – довший за інший. Але вони не знають, що наша доріжка ще й дірява (сміється – прим. авт.).

– Тобі навіть ніколи “погрітися у проміннях слави”…
– У четвер я маю виступати у Львові на “Динаміаді”. 14 вересня фінал Грін-прі у Монако. І 20 вересня – етап “Супер-стар Енерджайзерс” у Москві. Лише після цього можна буде передихнути.