Іван Гешко: «Люблю виступати на переповнених трибунах»
Рік тому здібний бігун з Кіцманщини Іван Гешко увірвався до світової стаєрської еліти, раз за разом випереджаючи титулованих фаворитів на міжнародних змаганнях. А тепер він сам перетворився на фаворита. В активі «Українського Івана Грозного» – вже дві медалі світового гатунку.
Першу вихованець заслуженого працівника фізичної культури і спорту Георгія Миронюка виборов на літньому чемпіонаті світу в Парижі. На неї тоді не розраховував ніхто. Її не було навіть у найбільш оптимістичних прогнозах фахівців. На молодого українського атлета не ставили ні світова спортивна громадськість, ні земляки (крім тренера, звісно). Адже витіснити з п’єдесталу пошани на дистанції 1500 м африканців та європейців африканського походження – майже неможливо. Але Іван це зробив! Його феноменальний «бронзовий» фініш, коли він за якихось 80 метрів перебрався з сьомого на третє місце, досі свіжіє у пам’яті справжніх гурманів легкої атлетики.
До цих вражень тепер додалися й приємні емоції, пов’язані із «срібним» виступом Гешка на зимовому чемпіонаті світу в Будапешті. Туди він їхав як один з головних претендентів на «золото». Бо встиг у новому році двічі оновити свій же зимовий рекорд України, довівши його до 3.35,15, що досі залишається кращим результатом сезону у світі (а літній рекорд України тепер дорівнює 3.32,01). І лише збіг декількох несприятливих обставин (повільний темп, некоректна поведінка суперників, які ліктями відштовхували буковинця з атакуючої позиції, дещо запізнилий початок фінішного спурту) не дозволили «Білій грозі чорного континенту» фінішувати першим. Переможцю Паулу Коріру з Кенії наш земляк, за даними фотофінішу, поступився 0,03 секунди… Сподіваємося, реванш відбудеться в олімпійських Афінах.
1500 – магічне число
Народився Іван Гешко у Кліводини Кіцманського району. А вчився у Кіцмані, де його виховувала бабуся.
З самого дитинства майбутній зірковий бігун полюбляв займатися спортом. Тож коли тренер запропонував йому прийти до спортивної школи, Іван з радістю погодився. А помітив його Георгій Миронюк на стадіоні, коли школярі на уроці фізкультури здавали норматив з бігу на ті самі 1500 метрів, які тепер є коронними для Івана.
У ДЮСШ хлопчина ще до того грав у футбол і гандбол… Він спробував себе у багатьох видах спорту, які культивувала школа. Та зрештою, років у дванадцять, таки визначився остаточно і залишився в легкій атлетиці.
– По дитині одразу видно, що їй більше підходить: спринт чи види з витривалості, – розповідає Іван. – Мені більше імпонувало друге, проте в поєднанні зі швидкістю. Це мені подобалося понад усе. Тому я й залишився вірним бігові на дистанції 1500 метрів.
Перший успіх до юного спортсмена прийшов 1995 року на юнацьких іграх у Харкові. Тоді він здобув найвищу нагороду. Далі було п’яте місце юніорського чемпіонату Європи-97, одинадцята позиція на юніорській першості світу-98, четверте місце на молодіжній першості Європи-99. А перемоги й медалі з’явилися вже в новому тисячолітті.
А що я в Києві загубив?
Тренується сучасне спортивне обличчя Буковини досі на невеличкому і далекому від ідеального стадіоні у Кіцмані. Труднощів, як каже сам Іван, вистачає. Більшість з них пов’язані з умовами тренування.
– У нас нестандартний стадіон. Коло – не 400 метрів, віражі – нерівні. У деяких місцях донедавна роками не вистачало ґуми – «попрацювали» на арені крадії. Тепер, нарешті, ту дірку залатали. Хоча ми досі там підстрибуємо за звичкою (сміється – прим. авт.).
А от кліматичні умови Гешка задовольняють повністю. Про переїзд до Києва, де можна було б тренуватися на НСК «Олімпійський», Іван навіть гадки не має:
– А що я в Києві загубив? Що там кращого?! Добиратися на тренування по півгодини, по годині – мене це не влаштовує. Я не люблю того шуму й гармидеру. Це мене дратує. А вдома я за сім хвилин – уже на тренуванні, до лісу – ще 500 метрів. Усе поряд. Це дуже зручно. Столиця як місце для тренувань мене поки що не цікавить.
Тренуватися за кордон Гешко не виїжджає. «Уся підготовка проходить вдома», – запевняє неодноразовий чемпіон і рекордсмен України. Навіть узимку Іван не залишає рідного стадіону:
– Манежу в нас немає, а снігу – по коліна. Бігаємо по розчищених бігових доріжках, а інколи й просто по шосе. Мені пропонували тренуватися у Чернівцях на стадіоні «Буковина». Але там доріжка, хоч і сучасніша, ніж у Кіцмані, але надто м’яка – усі відповідальні змагання відбуваються на жотскішій. З огляду на це, більше влаштовує кіцманська арена.
Та спортсмен не нарікає ні на долю, ні на спортивних функціонерів. Він належить до тих людей, котрі терпляче здійснюють свою справу, долаючи усі перешкоди.
Роками ганебно «світилася» у списку найболючіших проблем обдарованого атлета і невирішене житлове питання. Кіцманські чиновники так і не спромоглися забезпечити єдиного серед буковинців учасника Олімпійських ігор в Сіднеї добай однокімнатною квартирою. Іван вже подумував про перспективи перебратися до іншої області, адже не один регіон був готовий виділити дво- і навіть трикімнатну квартиру, аби лише отримати Гешка. На Буковині олімпійця залишив мер Чернівців і делегат НОК України від нашого краю Микола Федорук, який під час присвяченому нагородженню лауреатів народної спортивної десятки шоу-програми «Зірки естради – зіркам спорту» вручив спортменові року ордер на двокімнатну квартиру у «Маленькому Парижі».
Конфлікти з тренером – це зайве
Зі своїм наставником Георгієм Миронюком Іван, як-то кажуть, живе душа в душу:
– Скільки тренуюся, а це вже понад дванадцять років, у нас, слава Богу, ніяких конфліктів не було. На моє глибоке переконання, якихось суперечок із наставником не повинно взагалі бути.
Тренувальний процес зіркового тандему відбувається злагоджено, на основі взаєморозуміння. Якщо в підопічного щось не складається, не «біжиться», тренер усе це сам усвідомлює. Він вносить корективи, змінює навантаження. Іван, як і личить слухняному учневі, ніколи не нарікає, адже тренується він для себе.
– Георгій Георгійович – тренер вимогливий. Хоча як про людину, цього про нього не скажеш. Мене повністю влаштовує наша співпраця. Тому тренуюся з великим задоволенням.
Перед кожним стартом, проводжаючи підопічного в дорогу, тренер повідомляє Іванові чергові турнірні завдання. Це вже своєрідна закономірність, тому атлет майже на сто відсотків знає сам, що потрібно зробити й чого очікує від нього наставник. Але конкретні турнірні місця вони ніколи не обговорюють:
– Як можна прогнозувати турнірне місце?! Це – спорт. Ти можеш бути першим, другим, а можеш – і дванадцятим або двадцятим. Загадувати наперед – нерозумно. Я просто стараюся зробити все, що мені до снаги. А потім – як буде, так і буде.
На минулорічному чемпіонаті світу з легкої атлетики Гешко мріяв щонайменше потрапити до фіналу.
– Боротися за «бронзу» було майже нереально. Але я все-таки зумів її вибороти.
Відчуття, що можна змагатися й за найвищі місця, навідалося до українця цього літа.
– Коли виграв декілька етапів серії Ґран-прі, випередивши темношкірих африканських бігунів, я відчув, що з ними можна змагатися не менш успішно, ніж вони змагаються з нами.
Їздити разом з Іваном на міжнародні турніри Георгій Георгійович не може. Причина банальна: економічний фактор. «Звісно, це мені не на користь, – зітхає спортсмен. – Адже тренер може подивитися на суперників, щось підказати буквально останньої миті. Сподіваюся, тепер ситуація виправлятимуться. Принаймні, на зимовий чемпіонат світу Георгія Георгійовича завдяки зусиллям нового начальника облспортуправління Мирослава Волошина таки відрядили. Коли він поруч, я почуваюся набагато впевненіше».
Живе атлет на зарплату, а ще працює в штатній команді СБУ. Фінансову підтримку надають спортивні комітети Чернівецької та Хмельницької областей, бо честь цих регіонів він захищає на змаганнях. Але й тих грошей на повноцінну підготовку не вистачає.
– Ми намагаємося обійти ці труднощі, щоб тренування було повноцінним. Але сказати, що воно проходить на максимальних обертах, я не можу. На жаль, спонсора, який міг би докорінно змінити ситуацію, немає.
Треба бігти і швидко, і гарно
Ні в які ритуали чи забобони Іван не вірить.
– Якщо ти готовий до високого результату, то досягнеш його. А ні, то хоч гороскопи складай і роби що завгодно, проте ніхто й ніщо тобі не допоможе. Я покладаюся тільки на себе.
На старт спортсмен намагається виходити, наче на тренування:
– Треба розслабитися і налаштуватися на дистанцію. Це добре, якщо трішки переживаєш. Тоді підвищується рівень адреналіну. Буває, що навіть хочеш хвилюватися, але все одно залишаєшся спокійним і врівноваженим. Я взагалі нечасто переживаю.
У спорті Гешко має для себе найвищу мету. Але й без поразок – не прожити. Зазвичай заважають травми. Але якщо з цим усе нормально, й Іван насправді в хорошій формі, проте зазнає невдачі, то причину шукає лише в собі.
– Якщо я невдало виступив, отже, на те були конкретні причини. Ми з тренером все ретельно аналізуємо й шукаємо помилки, аби не повторити їх у майбутньому.
Психологічно для нашого атлета невдача – не трагедія. Але переживання все-таки тривожать душу.
Приїжджаючи на змагання, Гешко відгороджується від усіх проблем, що там виникають. Він намагається не напружувати свої нерви.
– Це не допоможе. Все треба вирішувати розважливо. Тому я стараюся, щоб зайвих нервувань не було взагалі, – зізнається він.
Найтепліші спогади Іванові залишила Олімпіада в Сіднеї.
– Там на трибунах було стільки глядачів, що на останніх ярусах важко було відрізнити одну людину від іншої! У Парижі 120-тисячна глядацька аудиторія також подбала про ажіотаж і незабутню атмосферу. Її важко з чимось порівняти.
За словами спортсмена, є велика різниця: виступати за порожніх трибун або за присутності великої кількості глядачів.
– Якщо за тобою спостерігає сотня тисяч очей, ти намагаєшся виступити якомога краще. Звертаєш увагу на техніку, стараєшся бігти так, аби це було гарно, щоб було приємно на тебе дивитися. Щоб люди, які прийшли на стадіон, насправді насолоджувалися. В Україні чомусь немає такої публіки. Можливо, в нас просто не вміють рекламувати легку атлетику.
Тренується Іван двічі на день. Тому вільного часу майже не буває. А от у неділю можна відпочивати цілий день. Іван полюбляє ходити з друзями на риболовлю. Разів два на місяць навідується до дискотеки. Атлет говорить, що часу в нього вистачає на все. І на особисте життя також. Але: «Поки що на першому місці в мене спорт. Це – мій хліб. Це те, заради чого я живу, тренуюся і виступаю».