---

  До Будапешта на зимовий світовий форум з легкої атлетики наставника Івана Гешка відрядило облспортуправління. Добирався Георгій Миронюк, як і інші його колеги, які не увійшли до офіційної української делегації, на автобусі. Дорога була важкою, але, за його словами, це забулося, натомість залишилися чудові враження від змагань.

– До Будапешта ми приїхали у п’ятницю зранку – і одразу до манежу. Дивився усі види – зранку до ночі. Уперше побачив на власні очі, як встановлювали рекорди світу.

– Який найбільше вразив?
– Той, що встановила у стрибках з жердиною росіянка Олена Ісінбаєва. Я симпатизував їй. Може, тому, що вона нещодавно встановила рекорд світу в Україні, на турнірі «Зірки жердини» у Донецьку (сміється – прим. авт.). І зрадів, коли вона виграла з новим світовим рекордом.

– Але, напевно, ще більше хвилювалися за співвітчизників?
– Звісна річ. Тримав кулаки за всіх наших збірників. Вболівали разом із тренером Нелі Непорадної з Івано-Франківська.

– То ви, мабуть, розділили сповна з ним і гіркоту невдачі його підопічної?
– Він дуже хвилювався, що Неля не пробилася до фіналу на 1500 м. Адже на літньому чемпіонаті світу вона встановила юніорський рекорд Європи і навіть претендувала на медалі. Казав, що сам до кінця не розуміє, чому вона так слабенько пробігла. Можливо, тому, що травма ноги її турбувала останнім часом.

– Як воно – спостерігати «живцем» за виступами вашого найзірковішого вихованця на змаганнях світового рівня?
– Не знаю, що й казати. Якщо по телевізору дивлюся – дуже хвилююся, а, сидячи на трибуні, – тим паче. Але для роботи, зрозуміло, краще бути присутнім – бачити тактичні прорахунки, над чим ще треба працювати, на що звертати особливу увагу на тренуваннях.

– По цей бік екрана одразу важко було визначити, встиг Іван випередити кенійця Паула Коріра, чи ні. А вам там?
– Ми так само не знали, доки не оглосили результати фотофінішу. Зазвичай, коли хтось очевидно виграє, переможця одного залишають робити коло пошани, а решту виводять з доріжки. А після 1500 м залишили одразу двох – аж поки за допомогою фотофінішу не виявили володаря золотої медалі. Це очікування було чи не найважчим.

– Коли назвали переможцем Коріра, дуже засмутилися?
– Хіба можна надто засмучуватися, коли твій учень першим зі всієї Східної Європи здобуває на цій дистанції медаль на зимовому чемпіонаті світу? Це найвище місце Івана на чемпіонатах світу і Європи. Звісно, трохи пошкодував, що не «золото». Але, як сказав Іван в інтерв’ю вашій газеті, було би гріхом не радіти світовому «сріблу».

– Раніше багато разів бували за кордоном?
– Декілька років тому їздив із збірною України на Кубок Європи, який гостював теж у Будапешті. Тоді Іван виграв 1500 м, а Володя Ковалик (ще один вихованець Георгія Миронюка – прим. авт.) був другим на 800-метрівці. Чоловіча команда пробилася до Суперліги. А до того виїжджав лише на матчеві зустрічі до сусідньої Румунії.

– Квитки на чемпіонат були дорогими?
– В середньому по 20 євро. Але з тим квитком можна було й наїстися, і пивка або водички випити. Там були своєрідні легенькі «шведські столи», біля яких, зрозуміло, збиралися переважно представники України, Росії, Білорусі, Молдови, Румунії. Але тренери квитки не купували – у нас була акредитація.

– Що побачили такого, що не потрапило до телеоб’єктивів?
– Побував там, де атлети розминаються. Туди сторонніх не впускають. У перерві між двома половинами програми проводили забіги серед зовсім юних спортсменів. Нагороджували їх так само помпезно, як і дорослих учасників чемпіонату. Не менше за дітей тішилися їхні батьки.

– Як відзначили там срібний успіх з Іваном?
– Після фінішу я з Іваном побув лише декілька хвилин. Його забрали для нагородження, потім – на допінг-контроль. А ми одразу поїхали додому. Той рейс Будапешт-Ужгород був «спортивним» – їхали майже самі тренери. Тож там лише розмови про спорт й чути було. Втома від переїздів вже забулася, зате залишилися чудові враження від змагань. Сподобалося, як оперативно працювали всі служби на чемпіонаті. Організація була на найвищому рівні. Вперше побачив на власні очі марокканців, кенійців. Одне слово, легкоатлетичний бомонд.

– Коли ті африканці штовхали Івана, ви нервувалися?
– Я йому вправи зі штангою даю на тренуваннях, він там серед них був найпотужнішим, міг би й сам їх розштовхати (сміється – прим. авт.). Це жарт, зрозуміло. Ось британець, який фінішував третім, теж ліктями собі допомагав, але переборщив трохи і у підсумку нарвався на дискваліфікацію.

– Вдома ділилися враженнями від поїздки з колегами-тренерами?
– І в облспортуправлінні – теж. Дуже вдячний новому начальнику Мирославу Волошину за те, що посприяв моєму відрядженню до Угорщини. Враження – неймовірні. Бажаю всім моїм колегам колись побувати на такому світовому форумі. Для тренера це – чудове джерело натхнення і наснаги до роботи.